Відділ освіти
Ріпкинської районної державної адміністрації
Замглайська ЗОШ І-ІІІ ст.
Пошуковий проект на районний
історико-краєзнавчий конкурс
«Священна пам’ять війни»
Спогади ветерана Великої Вітчизняної Війни
Ольховик Наталії Захарівни
Учасники проекту:
учні 7 класу
Замглайської ЗОШ І-ІІІ ст.
Трошкіна Вероніка,
Чорна Крістіна
Керівник – вихователь ГПД
Божок Наталія Михайлівна
Зміст
1.Паспорт проекту ……………………………………………………………3
2.Вступна частина………………………………………………………………4
3.Розповідь бабусі………………………………………………………………4
4.Додатки………………………………………………………………………10
а) У таборі……………………………………………………………………...11
б) Бабусині подруги…………………………………………………………...12
в) Ольховик Д. З……………………………………………………………….13
г) На ворожому полі…………………………………………………………..14
д) Вшанування пам'яті полеглих……………………………………………..15
е) Бабуся розповідає про своє життя…………………………………………16
є) Бомбардування Гамбурга …………………………………………………..17
ж) Відеозапис бабусиної розповіді у 2 частинах
з) фотографії зустрічі
Паспорт проекту
Тема проекту: «Спогади ветерана Великої Вітчизняної Війни»
Вид роботи: пошуковий проект
Строки виконання проекту: протягом вересня
Актуальність теми: Відомо, що велику роль у перемозі нашої країни над фашистською Німеччиною зіграв ратний подвиг і героїзм народу, завдяки якому світ позбавився смертельної небезпеки. Війна забрала мільйони життів, згубила мільйони талантів, зруйнувала мільйони людських доль. У нинішній час багато людей, особливо молодь, мало знають історію своєї країни, а свідків Великої Вітчизняної Війни з кожним роком стає менше і менше, і якщо зараз не записати їх спогади, то вони просто зникнуть разом із людьми, не лишивши сліду в історії.
Мета проекту: оцінити інформаційні можливості спогадів, як джерела з історії Великої Вітчизняної Війни. Використання отриманої інформації на виховних заняттях у групі продовженого дня.
Автори: Чорна Крістіна Дмитрівна, Замглайська ЗОШ І-ІІІ ст., 7 кл.
Трошкіна Вероніка Миколаївна, Замглайська ЗОШ І-ІІІ ст., 7 кл.
Керівник: Божок Наталія Михайлівна, Замглайська ЗОШ І-ІІІ ст., вихователь ГПД
Присвячуємо: жінкам, які чинили великий подвиг в ім’я Батьківщини, воїнам, які загинули в боротьбі з фашистами, воїнам-переможцям, партизанам, полоненим, усім завдяки кому ми живемо на цій землі під мирним небом.
Розтане сніг – і зацвіте бузок,
І не співати соловей не зможе
Хоч скрізь руїни, де не ступиш крок,
Хоч ще шаліють полчища ворожі.
Ще трупний сморід, дим пороховий
Над краєм виснуть ще живі тривоги
Та вогник ми засвітимо живий,
Посієм жито, прокладем дороги.
Здивується і сонце золоте,
Що плуг у полі, де гули гармати,
Зима минула - знов бузок цвіте
І соловей не може не співати.
Саломея Неріс 1944 р.
Війна. Просте слово. П’ять літер. Але скільки асоціацій пробуджує воно в нас. Війна – це біль, героїзм, туга за близькими людьми, гіркі сльози матерів, ненависть, любов…
Війна забрала в дітей отчий дім, материнську ласку. Я уявляю сповнені тугою їхні очі, опухлі від голоду рученята, опущені в німому відчаї голівки. З усіх злодіянь фашизму - це найстрашніше, якому не буде пощади ніколи в серцях тих матерів, котрі на війні втратили найдорожче – рідну дитину.
Ми славимо сьогодні великий материнський подвиг, ми схиляємося перед пам’яттю тих матерів, які віддавали для захисту Батьківщини своїх синів і дочок. Ми назавжди пронесемо у серці подяку тим воїнам, хто у дні випробувань і горя віддав своє життя за нас.
З кожним роком живих свідків боротьби з фашистами стає все менше і менше. Та поки серед нас є ці люди – ми повинні черпати свої знання про Велику Вітчизняну Війну, перш за все, зі свідчень очевидців, бо ж роки своєї молодості ці старенькі бабусі і дідусі пам’ятають у подробицях, гірких подробицях війни.
На виховному занятті « Згадаймо їх поіменно » я розповіла дітям про свою бабусю, і вони захотіли її побачити, послухати її життєвий шлях та допомогти мені реалізувати мою мрію створити про неї проект. Тож ми поїхали в село Високинь, бабуся радо нас зустріла і розповіла свою сумну життєву історію.
Народилася маленька Наталочка 14 червня 1922 року на Чернігівщині в мальовничому селищі Високинь. В сім’ї Ольховиків було п’ятеро дітей – Наташа, Марія, Надія, Ніна та Дмитро. Наталка була найстаршою маминою помічницею та заступницею своїх сестер.
Батьків Наталії звали Феонія і Захар. У них була звичайна сільська трудяща родина. Працювали в колгоспі з ранку до вечора, вдома теж було багато роботи, та ще п᾿ятеро малих дітей. Наталка як підросла теж пішла працювати в колгосп, ще й досі в неї збереглися нагороди за сумлінну працю.
1933 року в селищі настав масовий голодомор. Ольховики ледве пережили цей страшний час, сім’я велика – всі дуже хотіли їсти, тому варили траву, збирали гнилі овочі, щоб вижити. Односельці ставали поліцаями і відбирали у своїх же право на життя.
Потім ще одне випробування випало на долю бабусі - почалася Велика Вітчизняна Війна. Наталії тоді було вже 19 років, вона добре розуміла яке це горе. Про початок війни оголосили по радіо, на сільських зборах, писали в газетах. Люди плакали та молили Бога, щоб це лихо обійшло їх стороною.
Щоб вижити слабодухі відразу стали на бік фашистів та почали відправляти односельців у Німеччину. Оскільки бабуся Наташа була найстаршою в сім’ї, то її відправили першою. Мати її голосила навзрид, бо незнала куди повезуть її дитя, залишалося тільки молитися, кажуть, що молитва матері найсильніша. Бабусю привезли спочатку в Чернігів, де полонених оглядав лікар. Вона якраз на той час хворіла на ангіну, тому її повернули назад, бо німцям потрібні здорові, а інших, близько десяти, дівчат з Високині погнали у невідомість. Приїхала рада додому, та недовгою була її радість. Через деякий час знов почали збирати полонених до Німеччини, хотіли забрати Марію, але Наталка сказала, що поїде замість неї, бо вона хвора, і можливо цього разу її також відправлять назад. Та мабуть таку долю їй послав Господь – зазнати випробувань. Повезли цього разу бабусю в потязі у невідомому напрямку – кинули , як ту «скотину» у брудний і смердючий вагон та й повезли. Їхало їх до Німеччини цілі вагони, люди голосили у відчаї та молили Бога, бо залишалося надіятись тільки на Бога.
Приїхали вночі у місто Гамбург, німці їх висадили і повели невідомо куди. Привели й кинули у брудному сараї. Саме в той час почалося бомбардування - з усіх країв зривалися бомби, будівля аж хиталася від ударів, люди у відчаї тулились одне до одного та молили Господа про порятунок. Це була операція «Гоморра», коли американські війська бомбардували Гамбург, 45 000 чоловік загинуло, 1 млн. покинуло місто, але полонених врятувало диво. Вранці всіх вигнали, вистроїли в ряд та почали деяких викликати, потім їх забрав німець і повів у невідомому напрямку, а інших полонених погнали далі, серед них була і бабуся Наталія. Пригнали у табір, який був трохи схожий на гуртожиток, посадили чекати подальших розпоряджень. Прийшов інший старий німець, став відбирати собі робочих - так бабуся потрапила до нього. Повів він своїх полонених на кухню і наказав чистити картоплю та готувати їжу таким же знедоленим як і вони. Варили їм брукву, шпинат та одну картоплину на великий котел. Полонені їли та знову йшли працювати. Працювали на заводі по виготовленню деталей для німецьких літаків. Бабуся навчилася трохи розуміти німецьку мову, знала коли хазяїн свариться.
У полоні всі українці, з усіх регіонів були друзями, підтримували один одного та допомагали. З дівчат бабуся пам’ятає Катю, Дусю, Полю - усіх імен вже не згадає. Дружбою дуже дорожили, тому, коли хтось помирав від хвороби або занепаду сил було дуже тяжко втрачати ще одну споріднену душу. Та багато друзів померло…
Попри такий складний час полонені пізно ввечері крадькома ходили навіть у кіно. Одного разу, згадує бабуся, і вона вирішила сходити подивитися фільм. Прийшла, а квитки вже розкупили, збиралася йти назад, але один німець запропонував купити у нього квиток. Нічого не підозрюючи бабуся купила і зайшла до кінотеатру. Перед початком фільму почали перевіряти квитки, виявилось, що у неї фальшивий. Її викликали, записали хто така і відправили назад у табір. Прийшла, розповіла дівчатам, посміялися та й забули. Але наступної неділі на кухню, де працювала Наталка прийшли два німці з собаками, почали про неї питати у хазяїна, хазяїн покликав бабусю і вона розповіла йому, що ходила в кіно. Поліцейські сказали, що забирають її у в’язницю. Дівчата дали тепліший одяг, бо знали, що там буде холодно, попрощалися та й повели німці бабусю у невідомому напрямку. По дорозі думала, що її ведуть розстрілювати, але привели та кинули до в’язниці. У камері стояло голе ліжко, кружка з водою та відро, вгорі було малесеньке віконце. Бабуся сіла і стала чекати, можливо, своєї смерті. До вечора просиділа, аж ввечері через віконечко подали «їжу». Зрозуміла, що не розстріляють, інакше не годували б. Переночувала ніч, на ранок знову принесли «їжу», поїла знову та й стала чекати своєї подальшої долі, просиділа до вечора, а ввечері, зайшов наглядач і сказав: « Ольховик Наталія, вольна!» - випустили надвір та й іди куди очі дивляться. Добре, що вже трохи знала дорогу до табору. Прийшла вночі, товариші сміються: «Сходила у кіно?»- питають. Мабуть, невипадково ім᾿я Наталія означає «Благословенна». Бо бабусю Наталію оберігав сам Господь Бог.
Про свою сім᾿ю в ті страшні роки Наталія нічого не знала, з Гамбурга дозволяли писати листи, а отримувати з Батьківщини – ні. Писала додому, що жива, більше й писати було нічого, бо не знала своєї подальшої долі, чекала тільки, щоб закінчилася війна. Мусила жити, трималася з останніх сил, бо дуже хотілося побачити отчий дім, обійняти рідну неньку, татка, сестер та брата.
1945 року американські війська ввійшли в Гамбург. На заводі піднялась страшна тривога, кругом працювали гудки, все місто тряслося від ударів. Від їх старого хазяїна і дізнались, що війна скінчилась. Були дуже раді, бо це означало, що настав кінець їх стражданням і можливо скоро вони побачать рідних. Американці розгромили завод, а полонених евакуювали в інше поселення. А ще бабуся розповідала, що під вибухами бомб, коли все падало на голову і ти міг загинути будь-якої хвилини, вона побігла на кухню, бо знала де захована німецька ковбаса, забрала ту ковбасу та розділила на всіх, бо люди були голодні та безсилі. Хоча вона маленького зросту, але скільки відваги в цій маленькій жінці!
Наші союзники евакуювали всіх людей в інше поселення, де були під землею німецькі заводи. Наталка ще працювала там деякий час на кухні, готувала їжу нашим солдатам, а вже потім усіх почали розформовувати по областях. Бабуся чекала, коли будуть відправляти Чернігівську область. Нарешті оголосили, щоб з Чернігівського регіону збиралися в дорогу. Бабуся зібрала деякі речі, їх на машині підвезли до станції і люди попрямували вже додому. Назад їхали і плакали від радості, що нарешті, можливо, побачать своїх рідних та близьких, якщо ті не загинули обороняючи Батьківщину.
Приїхала восени додому та від радості кинулася цілувати рідну землю. Побачила нарешті свою сім’ю, та не всю, брата ще не було. Чекали. Вже зимою додому прийшов і Дмитро, який теж був у полоні у німців, також у Гамбурзі, десь недалеко від бабусі. Вся сім’я була разом, всі були щасливі. Але багато сімей у селі були вбиті горем, бо сто чоловік тільки солдат не повернулося додому, а скільки жінок… Для одного селища це дуже велика цифра, а уявіть, що за весь час війни загинуло близько 30 млн. осіб. Скільки лиха, страждань, сліз завдала війна нашому народу. Як писав Олександр Олесь: «Війна, війна! І знов криваві ріки! І грім гармат, і шаблі дзвін. Могили, сироти, каліки, і сум покинутих руїн».
Нарешті дочекалися Дня Перемоги. Це означало, що Німеччина вже остаточно капітулювала, нарешті настане такий довгоочікуваний мир! Люди з радості і співали, і танцювали, і цілували один одного. 9 Травня і тепер для нас велике свято, ми повинні шанувати і берегти пам᾿ять тих полеглих, які ціною власного життя захищали свою Батьківщину, наше майбутнє.
А нинішній молоді бабуся побажала, щоб ми ніколи не знали ні лиха, ні біди, ні голоду. Щоб над нашими головами завжди було мирне небо, щоб ми були здоровими і щасливими та жили в злагоді і мирі.
Як символ щасливої долі, добробуту, миру, любові, і на згадку про себе бабуся подарувала нам вишитий рушник – наш український оберіг, який вишивала ще в своїй безтурботній юності. Потім ми пішли з бабусею Наталією ще раз вшанувати пам᾿ять тих полеглих воїнів, які не повернулися в рідну домівку. Бабуся зі сльозами на очах поклала квіти, зажурено і тихо промовила: « Вічна їм пам᾿ять»…
Велика Вітчизняна Війна стала найбільшою трагедією для всього народу. Вона прийшла без запрошення до кожної сім᾿ї, до кожного серця, залишивши там свій незгладимий слід. Тож нехай завжди буде мир на всій землі! Ми повинні завжди пам᾿ятати подвиги тих юнаків і дівчат, які вибороли нам щасливе майбутнє і в наші обов’язки входить донести їх до наступних поколінь.
Яким буде захід сонця, теплим і лагідним, чи жорстоким і кривавим – залежить від нас.
Ріпкинської районної державної адміністрації
Замглайська ЗОШ І-ІІІ ст.
Пошуковий проект на районний
історико-краєзнавчий конкурс
«Священна пам’ять війни»
Спогади ветерана Великої Вітчизняної Війни
Ольховик Наталії Захарівни
Учасники проекту:
учні 7 класу
Замглайської ЗОШ І-ІІІ ст.
Трошкіна Вероніка,
Чорна Крістіна
Керівник – вихователь ГПД
Божок Наталія Михайлівна
Зміст
1.Паспорт проекту ……………………………………………………………3
2.Вступна частина………………………………………………………………4
3.Розповідь бабусі………………………………………………………………4
4.Додатки………………………………………………………………………10
а) У таборі……………………………………………………………………...11
б) Бабусині подруги…………………………………………………………...12
в) Ольховик Д. З……………………………………………………………….13
г) На ворожому полі…………………………………………………………..14
д) Вшанування пам'яті полеглих……………………………………………..15
е) Бабуся розповідає про своє життя…………………………………………16
є) Бомбардування Гамбурга …………………………………………………..17
ж) Відеозапис бабусиної розповіді у 2 частинах
з) фотографії зустрічі
Паспорт проекту
Тема проекту: «Спогади ветерана Великої Вітчизняної Війни»
Вид роботи: пошуковий проект
Строки виконання проекту: протягом вересня
Актуальність теми: Відомо, що велику роль у перемозі нашої країни над фашистською Німеччиною зіграв ратний подвиг і героїзм народу, завдяки якому світ позбавився смертельної небезпеки. Війна забрала мільйони життів, згубила мільйони талантів, зруйнувала мільйони людських доль. У нинішній час багато людей, особливо молодь, мало знають історію своєї країни, а свідків Великої Вітчизняної Війни з кожним роком стає менше і менше, і якщо зараз не записати їх спогади, то вони просто зникнуть разом із людьми, не лишивши сліду в історії.
Мета проекту: оцінити інформаційні можливості спогадів, як джерела з історії Великої Вітчизняної Війни. Використання отриманої інформації на виховних заняттях у групі продовженого дня.
Автори: Чорна Крістіна Дмитрівна, Замглайська ЗОШ І-ІІІ ст., 7 кл.
Трошкіна Вероніка Миколаївна, Замглайська ЗОШ І-ІІІ ст., 7 кл.
Керівник: Божок Наталія Михайлівна, Замглайська ЗОШ І-ІІІ ст., вихователь ГПД
Присвячуємо: жінкам, які чинили великий подвиг в ім’я Батьківщини, воїнам, які загинули в боротьбі з фашистами, воїнам-переможцям, партизанам, полоненим, усім завдяки кому ми живемо на цій землі під мирним небом.
Розтане сніг – і зацвіте бузок,
І не співати соловей не зможе
Хоч скрізь руїни, де не ступиш крок,
Хоч ще шаліють полчища ворожі.
Ще трупний сморід, дим пороховий
Над краєм виснуть ще живі тривоги
Та вогник ми засвітимо живий,
Посієм жито, прокладем дороги.
Здивується і сонце золоте,
Що плуг у полі, де гули гармати,
Зима минула - знов бузок цвіте
І соловей не може не співати.
Саломея Неріс 1944 р.
Війна. Просте слово. П’ять літер. Але скільки асоціацій пробуджує воно в нас. Війна – це біль, героїзм, туга за близькими людьми, гіркі сльози матерів, ненависть, любов…
Війна забрала в дітей отчий дім, материнську ласку. Я уявляю сповнені тугою їхні очі, опухлі від голоду рученята, опущені в німому відчаї голівки. З усіх злодіянь фашизму - це найстрашніше, якому не буде пощади ніколи в серцях тих матерів, котрі на війні втратили найдорожче – рідну дитину.
Ми славимо сьогодні великий материнський подвиг, ми схиляємося перед пам’яттю тих матерів, які віддавали для захисту Батьківщини своїх синів і дочок. Ми назавжди пронесемо у серці подяку тим воїнам, хто у дні випробувань і горя віддав своє життя за нас.
З кожним роком живих свідків боротьби з фашистами стає все менше і менше. Та поки серед нас є ці люди – ми повинні черпати свої знання про Велику Вітчизняну Війну, перш за все, зі свідчень очевидців, бо ж роки своєї молодості ці старенькі бабусі і дідусі пам’ятають у подробицях, гірких подробицях війни.
На виховному занятті « Згадаймо їх поіменно » я розповіла дітям про свою бабусю, і вони захотіли її побачити, послухати її життєвий шлях та допомогти мені реалізувати мою мрію створити про неї проект. Тож ми поїхали в село Високинь, бабуся радо нас зустріла і розповіла свою сумну життєву історію.
Народилася маленька Наталочка 14 червня 1922 року на Чернігівщині в мальовничому селищі Високинь. В сім’ї Ольховиків було п’ятеро дітей – Наташа, Марія, Надія, Ніна та Дмитро. Наталка була найстаршою маминою помічницею та заступницею своїх сестер.
Батьків Наталії звали Феонія і Захар. У них була звичайна сільська трудяща родина. Працювали в колгоспі з ранку до вечора, вдома теж було багато роботи, та ще п᾿ятеро малих дітей. Наталка як підросла теж пішла працювати в колгосп, ще й досі в неї збереглися нагороди за сумлінну працю.
1933 року в селищі настав масовий голодомор. Ольховики ледве пережили цей страшний час, сім’я велика – всі дуже хотіли їсти, тому варили траву, збирали гнилі овочі, щоб вижити. Односельці ставали поліцаями і відбирали у своїх же право на життя.
Потім ще одне випробування випало на долю бабусі - почалася Велика Вітчизняна Війна. Наталії тоді було вже 19 років, вона добре розуміла яке це горе. Про початок війни оголосили по радіо, на сільських зборах, писали в газетах. Люди плакали та молили Бога, щоб це лихо обійшло їх стороною.
Щоб вижити слабодухі відразу стали на бік фашистів та почали відправляти односельців у Німеччину. Оскільки бабуся Наташа була найстаршою в сім’ї, то її відправили першою. Мати її голосила навзрид, бо незнала куди повезуть її дитя, залишалося тільки молитися, кажуть, що молитва матері найсильніша. Бабусю привезли спочатку в Чернігів, де полонених оглядав лікар. Вона якраз на той час хворіла на ангіну, тому її повернули назад, бо німцям потрібні здорові, а інших, близько десяти, дівчат з Високині погнали у невідомість. Приїхала рада додому, та недовгою була її радість. Через деякий час знов почали збирати полонених до Німеччини, хотіли забрати Марію, але Наталка сказала, що поїде замість неї, бо вона хвора, і можливо цього разу її також відправлять назад. Та мабуть таку долю їй послав Господь – зазнати випробувань. Повезли цього разу бабусю в потязі у невідомому напрямку – кинули , як ту «скотину» у брудний і смердючий вагон та й повезли. Їхало їх до Німеччини цілі вагони, люди голосили у відчаї та молили Бога, бо залишалося надіятись тільки на Бога.
Приїхали вночі у місто Гамбург, німці їх висадили і повели невідомо куди. Привели й кинули у брудному сараї. Саме в той час почалося бомбардування - з усіх країв зривалися бомби, будівля аж хиталася від ударів, люди у відчаї тулились одне до одного та молили Господа про порятунок. Це була операція «Гоморра», коли американські війська бомбардували Гамбург, 45 000 чоловік загинуло, 1 млн. покинуло місто, але полонених врятувало диво. Вранці всіх вигнали, вистроїли в ряд та почали деяких викликати, потім їх забрав німець і повів у невідомому напрямку, а інших полонених погнали далі, серед них була і бабуся Наталія. Пригнали у табір, який був трохи схожий на гуртожиток, посадили чекати подальших розпоряджень. Прийшов інший старий німець, став відбирати собі робочих - так бабуся потрапила до нього. Повів він своїх полонених на кухню і наказав чистити картоплю та готувати їжу таким же знедоленим як і вони. Варили їм брукву, шпинат та одну картоплину на великий котел. Полонені їли та знову йшли працювати. Працювали на заводі по виготовленню деталей для німецьких літаків. Бабуся навчилася трохи розуміти німецьку мову, знала коли хазяїн свариться.
У полоні всі українці, з усіх регіонів були друзями, підтримували один одного та допомагали. З дівчат бабуся пам’ятає Катю, Дусю, Полю - усіх імен вже не згадає. Дружбою дуже дорожили, тому, коли хтось помирав від хвороби або занепаду сил було дуже тяжко втрачати ще одну споріднену душу. Та багато друзів померло…
Попри такий складний час полонені пізно ввечері крадькома ходили навіть у кіно. Одного разу, згадує бабуся, і вона вирішила сходити подивитися фільм. Прийшла, а квитки вже розкупили, збиралася йти назад, але один німець запропонував купити у нього квиток. Нічого не підозрюючи бабуся купила і зайшла до кінотеатру. Перед початком фільму почали перевіряти квитки, виявилось, що у неї фальшивий. Її викликали, записали хто така і відправили назад у табір. Прийшла, розповіла дівчатам, посміялися та й забули. Але наступної неділі на кухню, де працювала Наталка прийшли два німці з собаками, почали про неї питати у хазяїна, хазяїн покликав бабусю і вона розповіла йому, що ходила в кіно. Поліцейські сказали, що забирають її у в’язницю. Дівчата дали тепліший одяг, бо знали, що там буде холодно, попрощалися та й повели німці бабусю у невідомому напрямку. По дорозі думала, що її ведуть розстрілювати, але привели та кинули до в’язниці. У камері стояло голе ліжко, кружка з водою та відро, вгорі було малесеньке віконце. Бабуся сіла і стала чекати, можливо, своєї смерті. До вечора просиділа, аж ввечері через віконечко подали «їжу». Зрозуміла, що не розстріляють, інакше не годували б. Переночувала ніч, на ранок знову принесли «їжу», поїла знову та й стала чекати своєї подальшої долі, просиділа до вечора, а ввечері, зайшов наглядач і сказав: « Ольховик Наталія, вольна!» - випустили надвір та й іди куди очі дивляться. Добре, що вже трохи знала дорогу до табору. Прийшла вночі, товариші сміються: «Сходила у кіно?»- питають. Мабуть, невипадково ім᾿я Наталія означає «Благословенна». Бо бабусю Наталію оберігав сам Господь Бог.
Про свою сім᾿ю в ті страшні роки Наталія нічого не знала, з Гамбурга дозволяли писати листи, а отримувати з Батьківщини – ні. Писала додому, що жива, більше й писати було нічого, бо не знала своєї подальшої долі, чекала тільки, щоб закінчилася війна. Мусила жити, трималася з останніх сил, бо дуже хотілося побачити отчий дім, обійняти рідну неньку, татка, сестер та брата.
1945 року американські війська ввійшли в Гамбург. На заводі піднялась страшна тривога, кругом працювали гудки, все місто тряслося від ударів. Від їх старого хазяїна і дізнались, що війна скінчилась. Були дуже раді, бо це означало, що настав кінець їх стражданням і можливо скоро вони побачать рідних. Американці розгромили завод, а полонених евакуювали в інше поселення. А ще бабуся розповідала, що під вибухами бомб, коли все падало на голову і ти міг загинути будь-якої хвилини, вона побігла на кухню, бо знала де захована німецька ковбаса, забрала ту ковбасу та розділила на всіх, бо люди були голодні та безсилі. Хоча вона маленького зросту, але скільки відваги в цій маленькій жінці!
Наші союзники евакуювали всіх людей в інше поселення, де були під землею німецькі заводи. Наталка ще працювала там деякий час на кухні, готувала їжу нашим солдатам, а вже потім усіх почали розформовувати по областях. Бабуся чекала, коли будуть відправляти Чернігівську область. Нарешті оголосили, щоб з Чернігівського регіону збиралися в дорогу. Бабуся зібрала деякі речі, їх на машині підвезли до станції і люди попрямували вже додому. Назад їхали і плакали від радості, що нарешті, можливо, побачать своїх рідних та близьких, якщо ті не загинули обороняючи Батьківщину.
Приїхала восени додому та від радості кинулася цілувати рідну землю. Побачила нарешті свою сім’ю, та не всю, брата ще не було. Чекали. Вже зимою додому прийшов і Дмитро, який теж був у полоні у німців, також у Гамбурзі, десь недалеко від бабусі. Вся сім’я була разом, всі були щасливі. Але багато сімей у селі були вбиті горем, бо сто чоловік тільки солдат не повернулося додому, а скільки жінок… Для одного селища це дуже велика цифра, а уявіть, що за весь час війни загинуло близько 30 млн. осіб. Скільки лиха, страждань, сліз завдала війна нашому народу. Як писав Олександр Олесь: «Війна, війна! І знов криваві ріки! І грім гармат, і шаблі дзвін. Могили, сироти, каліки, і сум покинутих руїн».
Нарешті дочекалися Дня Перемоги. Це означало, що Німеччина вже остаточно капітулювала, нарешті настане такий довгоочікуваний мир! Люди з радості і співали, і танцювали, і цілували один одного. 9 Травня і тепер для нас велике свято, ми повинні шанувати і берегти пам᾿ять тих полеглих, які ціною власного життя захищали свою Батьківщину, наше майбутнє.
А нинішній молоді бабуся побажала, щоб ми ніколи не знали ні лиха, ні біди, ні голоду. Щоб над нашими головами завжди було мирне небо, щоб ми були здоровими і щасливими та жили в злагоді і мирі.
Як символ щасливої долі, добробуту, миру, любові, і на згадку про себе бабуся подарувала нам вишитий рушник – наш український оберіг, який вишивала ще в своїй безтурботній юності. Потім ми пішли з бабусею Наталією ще раз вшанувати пам᾿ять тих полеглих воїнів, які не повернулися в рідну домівку. Бабуся зі сльозами на очах поклала квіти, зажурено і тихо промовила: « Вічна їм пам᾿ять»…
Велика Вітчизняна Війна стала найбільшою трагедією для всього народу. Вона прийшла без запрошення до кожної сім᾿ї, до кожного серця, залишивши там свій незгладимий слід. Тож нехай завжди буде мир на всій землі! Ми повинні завжди пам᾿ятати подвиги тих юнаків і дівчат, які вибороли нам щасливе майбутнє і в наші обов’язки входить донести їх до наступних поколінь.
Яким буде захід сонця, теплим і лагідним, чи жорстоким і кривавим – залежить від нас.
Світлини, які передала Ольховик Наталія
 |
| Наталія (справа) з подругами |
 |
| Полонені (Наталія справа) |
 |
| Подруги Наталії |
 |
| На ворожому полі |
Немає коментарів:
Дописати коментар