Однією з найвизначніших постатей українського патріотичного руху, талановитим педагогом-просвітителем, вченим із світовим ім’ям була Софія Федорівна Русова.
Народилася вона 18 лютого 1856 р. в с. Олешня на Чернігівщині в родинному маєтку Ліндфорсів. Батько Софії – Федір Ліндфорс, швед за походженням, тривалий час перебував на російській військовій службі в Сибіру, де виконував обов’язки ад’ютанта генерал-губернатора Омська Жерве, чарівна донька якого – Ганна Жерве – згодом стала його дружиною. Після народження сина Олександра і доньки Марії полковник Ліндфорс вийшов у відставку і оселився з родиною у мальовничому маєтку на Чернігівщині. Софія була п’ятою дитиною в сім’ї (сестра Наталка і брат Володимир померли в дитинстві), і на неї спрямовували турботу старші Ліндфорси. У сім’ї панувала французька мова, виховання дітей відповідало кращим традиціям просвітительства XVIII ст. Але великий вплив на формування світогляду юної Софії мало українське оточення олешнівського маєтку – простори рідної Чернігівщини, народні співи і свята.
1865 р. сім’я Ліндфорсів переїжджає до Києва. Софія навчається у Фундуклеївській жіночій гімназії, яку 1870-го закінчує із золотою медаллю. У Києві Софіяі Марія потрапляють у середовище українських інтелігентів-просвітителів, зокрема родини Лисенків-Старицьких. Пізніше Софія Федорівна згадувала: «...з цим знайомством у наше родинне життя вперше вступив свідомий український елемент».
Сестри Ліндфорс відвідують збори Київської громади, спілкуються з П. Чубинським, М. Старицьким, М. Лисенком, М. Драгомановим. Їхнє духовне життя не розходиться з громадським. 1871 р. вони заснували у Києві перший дитячий садок. У 1872 – 1873 pp. у їхньому будинку відбулись прем’єри українських музичних вистав М. Лисенка «Чорноморський побут» і «Різдвяна ніч».
У цей час Софія знайомиться з Олександром Русовим (1847 – 1915) – громадським діячем, земським статистиком, етнографом. Він «перший відкрив мені красу української народної поезії, заговорив українською мовою і без довгих промов та роз’яснень збудив у мене ту любов до нашого народу, яка вже ніколи не покидала мого серця і кермувала моїми політичними виступами, всією моєю працею довгі літа», – писала Софія Федорівна у «Моїх споминах» (видрукувані у збірнику «За сто літ», 1928).
1874 р. Русов і Софія Ліндфорс переїжджають до Петербурга, де вінчаються 30 серпня в церкві св. Симеона. Цікавим є той факт, що весільним подарунком подружжю Русових була композиція М. Лисенка «Золоті ключі», написана композитором на теми народних пісень.
Беручи активну участь у роботі українського земляцтва в Петербурзі, Русови плідно працюють над підготовкою до друку повного тексту «Кобзаря» Т. Шевченка, а 1876-го видають його у Празі. Повернувшись влітку того ж року на батьківщину, О. Русов продовжує займатися земською статистикою, а Софія засновує першу в Чернігові громадську бібліотеку. 1879 р. Русови купують невеличке господарство під Борзною (на Чернігівщині), і тут проводять просвітницьку роботу серед населення. Крім того, Софія вчиться фельдшерства.
Громадська діяльність і прогресивні погляди Русової привернули увагу царських чиновників, і 1881 р. її було ув’язнено за зв’язки з російськими революційними колами. Відтоді вона постійно перебувала під пильним наглядом поліції. 20 років тяглися політичні переслідування, вона переходила з однієї тюрми до іншої, з тюрми – під поліцейський нагляд і знову до тюрми, витримала 15 обшуків. У тюрмі Русова почала писати («Дети тюрьмы» і «Дунька Криворучка» були видрукувані в «Одесском вестнике»). На вимогу адміністрації Русовим доводилося постійно переїжджати, але повсюди вони брали активну участь у громадському житті. Софія Федорівна відкривала неофіційні дитячі садки (у Чернігові, Харкові, Херсоні, Полтаві), друкувалася в періодичній пресі. Була почесним членом Харківського, товариства грамотності, членом київської і чернігівської «Просвіти».
Педагогічний талант Русової повною мірою розкрився в її вчительській практиці й теоретично-методологічних працях. З 1909 р. вона викладала на Вищих жіночих курсах, Жекуліної та у Фребелівському педагогічному інституті в Києві. С. Русова разом із Г. Шерстюком [1] заснувала й редагувала педагогічний, журнал «Світло», що виходив українською мовою в Києві у 1910 – 1914 pp. і був присвячений питанням шкільного, позашкільного та сімейного виховання, висвітлював проблеми української культури і науки.
У серпні 1917 р. на пропозицію генерального секретаря з; народної освіти Української Народної Республіки І. Стешенка Русова очолила відділ дошкільної і позашкільної освіти, брала участь у створенні програми розвитку національної, шкоди, сприяла активізації процесу дерусифікації шкіл і влаштуванню курсів українознавства. Вона особисто складала підручники з географії і французької: мови, популярні історико-географічні нариси для самоосвіти. Серед них «Братства в Юго-Западной Руси», «Братья Гракхи», «Днедр и Приднепровье», «Как болгары добыли себе свободу», «Чехія та її національне відродження», «Швейцарія, вільна, народна, республіка» та «Український буквар», який уклала за підручником О. Потебні. 1921 р. почала читати лекції з педагогіки в Українському, університеті в Кам’янці-Подільському.
Теоретичний доробок Софії Русової сприяв виробленню концепції дошкільного й позашкільного виховання на засадах багатовікової культурної спадщини українського народу. Розроблені нею методи виховання та навчання знайшли відображення у працях: «Дошкільне виховання», «Методика початкової географії», «Перша читанка для дорослих, для вечірніх та недільних шкіл», «Методика колективного читання», «Теорія і практика дошкільного виховання», «Дидактика», «Сучасні течії в новій педагогіці», «Роль жінки в дошкільному вихованні», «Дещо про дефективних дітей», «Моральні завдання сучасної школи».
На жаль, педагогічна діяльність Русової на Батьківщині обірвалася із закриттям Українського університету. Встановлення більшовицької влади змусило Русову емігрувати в грудні 1921 p. з радянської України за кордон. Але й тем не залишила викладацької та громадської роботи. З 1922 р. вона – професор Української господарської академії в Подєбрадах, з 1923-го – професор педагогіки Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі.
В еміграції бере активну участь у жіночому русі, очолює Всесвітній союз українок, співробітничає в журналі «Жіноча доля».
Саме життя і діяльність Русової стверджували право жінок на рівність у суспільстві, їхню здатність займатися політикою і виробництвом, розв’язувати наукові й культурні проблеми нарівні з чоловіками. Русова присвятила славетним Жінкам України свої монографії «Малорусские женщин ы XV – XVII вв.» (19 0 4) та «Наші, визначні жінки. Літературні характеристики-силуети» (1934). Вони містять біографії Наталії Кобринської, Уляни Кравченко, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, Олени Пчілки, Христі Алчевської, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Олександри Єфименко та ін.
Перу Русової належать біографічні нариси українською і російською мовами про видатних діячів української та світової історії, зокрема; «Биография Гарибальди, освободителя Италии», «Біографія Г. Ф. Квітки-Основ’яненка», «Божа іскра. Оповідання про Рафаеля», «Странник Григорий Сковорода», «Тарас Григорович Шевченко, український народний поет», «М. П. Драгоманов, його життя і твори».
Софія Русова прожила довге, важке, але щасливе життя; залишивши по собі добру пам’ять у серцях співвітчизників в Україні та за її межами. Померла вона 5 лютого 1940 р. у Празі, до останніх днів проповідуючи ідеї гуманізму та просвітительства.
Її сини – Михайло і Юрій Русови – також залишили помітний слід в українському громадському та науковому житті. Михайло – як політичний діяч (він один із засновників Революційної української партії); Юрій як вчений-біолог, іхтіолог, автор близько 30 наукових праць.
Нещодавно відновлено «Союз українок», однією з фундаторок якого на початку 20-х pp. була Русова. 1990-го ця організація влаштувала першу наукову конференцію, присвячену її пам’яті. На Батьківщину ім’я Софії Русової почало повертатися лише кілька років тому. З нагоди 135-річчя від дня народження у с. Олешня встановлено меморіальну дошку. Близько до серця сприймаються слова, вирізьблені на камені нащадками: «Світло душі твоєї засяяло у рідній Олешні і світить всій Україні в її невпинному поступі до волі, до відродження».
Історія України в особах: ХІХ – ХХ ст. / І. Войцехівська, В. Абліцов, О. Божко та ін. – К.: України, 1995. – С. 355 – 358.
Немає коментарів:
Дописати коментар